Профессионализм и компетентность
Пенсії дітям війни 2012
Продовження боротьби дітей війни у 2012 році із державою набирає нових оборотів.
На початку нагадаємо, що у 2004 році Верховна Рада України прийнявши Закон України «Про соціальний захист дітей війни», надала пільги особам, яким на 2 серпня 1945 року не виповнилося 18 років. 
Цим Законом встановлено державну соціальну підтримку дітям війни пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, яка мала б підвищитись на 30 відсотків від мінімальної пенсії за віком.
Таким чином, українська держава мала намір підтримати найменш захищених громадян, дитинство та молодість яких пройшли у важкі роки війни та повоєнної розрухи. В роки війни діти рили окопи, будували укріплення, чергували на дахах будинків, скидаючи фугасні бомби, допомагали партизанам.
Натомість щорічно Уряд України приймав Постанови, якими зменшував розмір вказаної допомоги, виплачував її у розмірі 49,8 гривні.
Попри це, згідно із ст. 3 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” від 18 листопада 2004 року N 2195-IV державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншим нормативно - правовим актами.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 права дітей війни були відновлені та додатково підтверджені. Ним зупинено дії статті 6 Закону про соціальний захист дітей війни визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Слід також розуміти, що державна соціальна підтримка дітей війни у вигляді підвищення до пенсії, встановленого статтею 6 вказаного вище Закону від 18 листопада 2004 року №2195-IV, за своєю правовою природою є окремим джерелом доходу дітей війни та не є складовою їхньої пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги.
Згідно із Конституцією України Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією та законами України. Найважливішою функцією уряду є забезпечення їх виконання, нагляд за діяльністю органів виконавчої влади по усуненню всіляких порушень. Отже уряд прийняв постанову, яка завідомо порушує закон та Конституцію України.
Натомість, Конституційний суд у своєму Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 (у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6, статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України) констатував правомірність Уряду України видавати нормативно-правові документи, які, на думку колегії суддів, мають таку ж юридичну силу як Закони України, і у випадку із правилом прийняття пізнішого законодавчого акту порівняно із попереднім, останній втрачає свою силу.
Якщо бути відвертим, після цього Рішення Коституційного Суду України, сподівання отримати позитивне рішення адміністративного суду по такій, на перший погляд, "малозначущій справі" для пенсіонерів з числа дітей війни зводиться на нівець.
Таким чином, судова практика по дітям війни 2012 зводиться до того, щоб захистити державний бюджет від посягань на нього таких "ненаситних" осіб, на думку деяких представників держави, як діти війни. Держава вирішила. що така категорія пенсіонерів не маэ права на підвищення пенсійних виплат, надавши певні привілегії Кабінету Міністрів України.
Прогназовано, що тепер відмовна філософія судових рішень буде зводитись лише до обґрунтування допустимості збалансовувати витрати державного бюджету органами державної влади шляхом зміни порядку і розміру існуючих соціальних виплат та допомоги (фактично зменшувати соціальні гарантії громадян України), не зважаючи на положення статті 22 та інших „соціальних“ статей Конституції України.
Такі кроки органів державної влади у Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 обґрунтовано тезою про кризові явища в економіці або фінансові можливості держави, при цьому наведено твердження, що таке корегування соціальних витрат можна здійснювати не лише на підставі законів, а й через підзаконні нормативно-правові акти, зокрема постанови Кабінету Міністрів України.
Вдавшись до безмежного теоретизування стосовно положень статті 1, частин першої, третьої статті 95 Конституції України у системному зв’язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17, частини третьої статті 22 та статей 46, 48 Основного Закону України (пункт 1 резолютивної частини, пункт 2 мотивувальної частини Рішення), Конституційний Суд України дійшов висновку, що всі ці положення в їх системній єдності треба розуміти так, що Україна як соціальна держава при здійсненні забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України має виходити з її фінансових можливостей.
По-перше, такими „новаціями“ спотворено концептуальне спрямування і суть приписів статті 3 Конституції України щодо зобов’язань держави перед людиною як найвищою соціальною цінністю, а не навпаки – людини перед державними органами. По-друге, таке твердження потребує як мінімум розкриття такої багатоаспектної тези як „фінансові можливості“ на міжгалузевому науковому рівні, а не лише правового аналізу, що у свою чергу, обумовлює різноманітність у її трактуванні.
Вказаний висновок Конституційного Суду України, як зазначають у окремій думці судді Конституційного Суду України Шишкіна В. І., Стецюк П.Б., Лилака Д.Д., Маркуш М.А., не ґрунтується на докладному розкритті багатоаспектності понять „пропорційності“ і „справедливості“, аналізі можливості застосовувати ці принципи до всіх суспільних відносин загалом, як на те орієнтують вказані положення резолютивної частини Рішення. Багатобарвність, диференціація, індивідуалізація суспільних відносин не може бути одноманітною для всіх випадків. Наведене судом трактування має схоластичний характер.
Дивує спроба використати для мотивації Рішення практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) у рішеннях: „Airey v. Ireland“ від 9 жовтня 1979 року, „Kjartan Asmundsson v. Iseland“ від 12 грудня 2004 року, оскільки в обох випадках вони були постановлені не на користь вказаних держав і за змістом стосувалися інших казусуальних аспектів.
Варто звернути увагу на те, що Рішення „Airey v. Ireland“ мало вузько казусуальний характер і було спрямоване проти порушень Ірландією пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) (право на справедливий суд, зокрема на доступ до нього) у зв’язку з тим, що держава відмовила заявниці у фінансуванні правової допомоги адвоката у цивільній справі. Дійсно в пункті 26 цього рішення вказано, що „суд розуміє, що подальша реалізація соціальних і економічних прав здебільшого залежить від ситуації, особливо фінансової, яка склалася в даній державі“. Однак дискутуючи у наведеному рішенні, Суд у цьому ж пункті зазначив, що хоча він не має права вказувати державі як вона безпосередньо може організувати правову допомогу в судах своїм громадянам, але якщо можливість такої допомоги передбачена її законодавством, а Конвенція покликана гарантувати особі реальні права, то при вирішенні цивільних справ на державу можуть бути покладені ті ж зобов’язання, які є беззаперечними під час розгляду кримінальних справ, і держава має докласти зусиль для їх виконання.
ЕвроСуд у пункті 45 рішення у справі „Kjartan Asmundsson v. Iseland“, говорячи про пропорційність і співмірність дій ісландського парламенту щодо внесення змін до законів, які регулюють призначення і виплату пенсій у зв’язку з втратою заявником працездатності, все ж таки дійшов висновку про порушення державою зобов’язань щодо приписів статті 1 (права власності) Протоколу № 1 до Конвенції (в цьому випадку право пенсіонера на пенсію як на власність) і присудив Ісландії виплатити заявнику 76 500 євро компенсації за завдання матеріальних і моральних збитків.
За викладених обставин вказані справи ніяк не могли бути використані як належна аргументація для зовсім протилежного погляду на виконання державою своїх зобов’язань перед людиною у соціальній сфері.
До того ж варто підкреслити, що за будь-яких посилань на міжнародно-правові акти і навіть на мотиви в рішеннях Суду щодо соціально-економічних прав людини слід мати на увазі, що далеко не в усіх конституціях країн Європи є тексти аналогічні положенням частини третьої статті 22 Конституції України. Саме тому український законодавець і українські суди мають обов’язково співміряти свої акти і дії з цією нормою.
Нагадаємо, що стаття 8 Конституції України гласить: В Україні визначається і діє верховенство права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Натомість зараз вказаним рішенням Конституційного суду України введено фактично статус Кабінету Міністрів України на рівень законодавчого органу, визначивши вищу силу підзаконних актів, не зважаючи на закон та Конституцію України.
Принцип законності, про який йдеться у статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України перебуває в органічній сув’язі з положенням частини першої статті 129 Конституції України і його не можна трактувати відірвано від цього припису. Саме тому законодавець у процесуальних кодексах, прийнятих на основі Конституції України, акцентував увагу безпосередньо (частина сьома статті 9 вказаного Кодексу, частина восьма статті 8 Цивільного процесуального кодексу України) або опосередковано (частина сьома статті 4 Господарського процесуального кодексу України) на застосуванні аналогії закону або аналогії права при вирішенні спірних питань, вказуючи тим самим на обмеженість судів у праві (можливості) застосовувати підзаконні нормативно-правові акти.
Використання положень таких актів при вирішенні спорів у судах можливе лише у разі, якщо про це безпосередньо зазначено у відповідному законі.
Тобто закон вказує, що регулювання деяких аспектів певних правовідносин здійснюється актами відповідного державного органу. Інше трактування положень пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суперечить імперативному припису частини першої статті 129 Конституції України.
Правовий статус дітей війни, основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки чітко встановлені Законом України “Про соціальний захист дітей війни”, але на думку суддів Конституційного суду можуть бути обмежені Кабінетом Міністрів України.
Нагадаємо, що діти війни на сьогодні - це одні з найменш захищених верств населення, які потребують не тільки залицяння предвиборчих обіцянок, а й гарантиованої законом мізерної матеріальної допомоги. Погодитись із вказаним не важко, хоча б із тієї підстави, що пенсії вказаних осіб є настільки мізерними порівняно із зарплатами, матеріальними допомогами, іншими соціальними виплатами більшості посадовців, суддів, державних службовців тощо.
Навіть, у тому випадку, якщо вся судова влада стане на бік дітей війни і згадає про верховенство права, основні цілі та принципи правової держави, якою мала б стати держава Україна, пенсія разом із доплатою у 30% не дотягне до прожиткового рівня.
У Конституції України нашу державу проголошено демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1), визнано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (стаття 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21).
Важко говорити про законність, доцільність та розумність, справедливість у цих випадках. Невже зберігши із державного бюджету 30% можна пожертвувати іміджем правової держави?
Намагання суддів обгрунтувати рішення посиланням на практику Європейського суду дивує не меншим чином. Невже у державі Україна настільки все погано із можливостями державного бюджету 2012, що це є підставою для обмеження цих та інших соціальних виплат?
Як би там не було і чим би не закінчились справи дітей війни 2012, суддям варто завжди залишатись людьми та приймаючи рішення по вимогам дітей війни, не забувати про те чому їх вчили в університетах, навіщо вони йшли у судді, про що складали присягу і чого бажають досягти у своєму житті, якою прагнуть бачити свою державу.
Грамотно и профессионально, по-деловому, без пиара и заносчивости, компетентно и индивидуально. Юридические услуги и результат.
...
