Профессионализм и компетентность
І весь світ — це будемо ми
ПАМ’ЯТЬ
У липні виповнилося б 85 років Нодарові Думбадзе. «УК» побував на батьківщині улюбленого письменника мільйонів читачів
Павло КУЩ,«Урядовий кур’єр», Донецьк—Тбілісі—Донецьк
Його книжки читали і читають у 68 країнах. Звідти часто надходили листи зі словами вдячності авторові за твори, які для багатьох стали улюбленими. Серед послань іноді траплялися курйози. Так, у листі з далекої Куби одна розчулена жінка зізналася: їй так полюбився веселий і добрий роман «Я, бабуся, Іліко та Іларіон», що вона навіть дітей своїх назвала на честь головного героя. Тобто доньці дала ім’я… Зурікела (бо воно закінчується на «а»), а синові перегодя дістався інший варіант — Зурікело.
Сміх сміхом, проте, схоже, справді здійснилися мрії отого книжкового Зуріко, який так мріяв про майбутнє: «А потім стане нас тьма-тьмуща, і весь світ — це будемо ми. Ми ніколи не помремо, нашому роду не буде переводу».
«Спасибі за нашого Нодара…»
Із творчістю Нодара Думбадзе я ближче ознайомився у студентські роки на факультеті журналістики Київського університету. Саме тоді, 1985-го, вийшов двотомник грузинського письменника у блискучому перекладі Олекси Синиченка українською мовою. Буквально проковтнувши півдюжини творів, що увійшли сюди, ми відкрили для себе самобутнього і неповторного письменника, який, на жаль, тоді вже пішов із життя. Ми полюбили його, бо він, здавалося, писав і для нас, і про нас так, немов жив у сусідній кімнаті гуртожитку. Чого, приміром, вартий початок роману «Сонячна ніч»: «У сто сьомій аудиторії творився страшний суд. Політекономію приймав сам шановний професор…». А багато в чому автобіографічний роман «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» відразу «розібрали на цитати». Приміром, однією з фішок було таке: у вузькому колі якусь не дуже симпатичну персону ми називали Серапіона; у книжці — відома на все село свиня. Або Пакізо — спільна корова. Якщо ж хтось намагався ображатися, ставили перед фактом, що з грузинської це означає чепурна та охайна (цікаво, що один з однокурсників мав саме таке прізвище). Одне слово, творчість письменника полонила настільки, що всі думбадзезнавці тоді виношували наміри обов’язково колись відвідати його малу батьківщину — Гурію, яку він описав із великою симпатією. А ще, звичайно, побувати на могилі, вшанувати, як водиться, і просто вклонитися й подякувати за творчість, якій підходить узагальнена назва одного з творів «Закон вічності». Дякувати долі, нещодавно нарешті випала така нагода.
У Грузії дуже шанують свого письменника. Складається враження, що тут немає жодного населеного пункту, де б вулицю, площу, сквер, школу, ТЮГ, а в одному з гурійських сіл навіть місток, не назвали його іменем. Також багато років морями ходив іменний танкер. Певна річ, прізвище Нодара Думбадзе викарбуване на меморіальній дошці на звичайнісінькій багатоповерхівці у Тбілісі й на табличці на дверях квартири на сьомому поверсі, де він колись жив і працював. Зовсім поряд є сквер — дитяче містечко «Мзіурі» ім. Н. Думбадзе, у якому отримала прописку скульптурна композиція — четвірка головних героїв роману «Я, бабуся…» плюс пес Мурада, трагічна доля якого так вразила багатьох малих і дорослих читачів. А на вході зустрічає бюст самого автора, де не вибувають живі квіти і свічки. Певна річ, знайшлося тут місце й для нашого букета й кількох авторучок з українською символікою — а що ще покласти письменникові? А коли після короткої фотосесії наше сімейство відійшло трохи вбік, ми раптом почули схвильоване: «Спасибі вам за нашого Нодара! Спасибі, що знаєте і пам’ятаєте…»
Жінка, яка мешкає неподалік, розповіла, що гостей з інших країн біля пам’ятника ніколи не бракує. І тому під отим визначенням «наш» грузини вже давно мають на увазі наш спільний, оскільки письменника знають далеко за межами Грузії. Тому його прізвище можна назвати своєрідним паролем чи ключем, який дає змогу порозумітися і відчинити будь-які двері. Ми ж трохи згодом повернулися до дверей квартири, де вже на нас чекали вдова письменника Нанулі та його донька Кетеван.
Пані Нанулі: «Його немає вже майже 30 років». Фото автора
«Не хочу бути посереднім поетом»
Не приховуватиму: поріг квартири переступав не без певного хвилювання, бо далеко не щодня доводиться бувати в помешканні й водночас робочому кабінеті одного з улюблених письменників. Нині тут діє музей, де зібрано безліч експонатів: книжки різними мовами, фотографії, документи, нагороди, рукописи, листи тощо. Експонатами можна сміливо вважати і ці стіни, і вікна, в які заглядало сонце, і, безперечно, його робочий стіл. «Тато дуже любив сонце і завжди розчиняв вікно, щоб тут було сонячно-сонячно, — розповідає Кетеван. — Та здебільшого йому доводилося працювати вночі. Змалку пам’ятаю, як крізь щілину зачинених дверей завжди пробивалося вночі електросвітло. Свої романи він, як правило, дуже довго обдумував, виношував, а потім сідав і працював. А ще весь цей час розповідав своїм друзям та рідним епізоди з майбутніх творів і спостерігав за реакцією — для нього це було дуже важливо».
До речі, у цих скромних умовах Нодар Думбадзе працював уже навіть ставши лауреатом багатьох престижних літературних премій, головою Спілки письменників Грузії та депутатом Верховної Ради СРСР. «Якось я була завела розмову, — розповідає пані Нанулі. — Кажу: Нодаре, ти вже лауреат Ленінської премії, а тому купімо тобі бодай пристойний робочий стіл. А він тільки усміхнувся: «Зачекай, а хіба тобі не подобається те, що я пишу за цим столом?»
Та визнання і слава прийшли потім, а в дитинстві майбутній письменник сповна спізнав лиха. У сумнозвісному 1937-му дев’ятирічний хлопець фактично залишився сиротою: батька заарештували й розстріляли, а матір надовго кинули за ∂рати. Уже через багато років старша сестра Нодара згадувала драматичні події тієї ночі: як ридма ридав і ніяк не міг зупинитися хлопчик, обмацуючи ще теплу мамину постіль; якими жалісними очима він дивився на дорослих, коли їх із сестрою розлучили: аби вижити, малого відправили в село.
Зрештою, саме про все пережите в дитинстві і про зустріч із мамою, яка через роки повернеться із заслання, він талановито написав у творах, які так полюбилися читачам. Хоч, виявляється, відомий прозаїк починав із віршів. «Ми познайомилися в університеті, де Нодар навчався на економічному факультеті, а я на історичному, — згадує Нанулі. — Ми були дуже різними ще й тому, що він виховувався без батьків і ходив напівголодним. А я була дуже розбалуваною дівчиною. Та між нами не виникла прірва, бо я відчувала: зустріла дуже розумну людину. А коли в нього закохалася, зрозуміла, що з ним я повинна бути завжди. Звичайно, бачила, як він натхненно працював: писав вірші й навіть видав окрему збірку. Та потім сказав: «Усе! Галактіона з мене не вийде, а бути посереднім поетом не хочу! Писатиму прозу». І з вибором, як бачимо, не помилився».
Спершу автор фейлетонів та оповідань у сатиричному журналі «Ніангі» («Крокодил») видав кілька гумористичних збірок, а потім у молодіжному журналі з’явилися перші розділи «Я, бабуся…». Популярність твору молодого письменника виявилася такою, що він на прохання читачів навіть писав продовження пригод головних героїв. А екранізація та інсценізація роману посприяла подальшому успіху тепер уже серед глядачів. Позитивні відгуки не забарилися й після написання інших романів, повістей та оповідань.
Символ добра, милосердя й любові
Кетеван запевняє, що ще змалку пишалася татом, адже він у неї не хто-небудь, а працює «директором «Крокодила». Принаймні це вона чула від дорослих, але щось уточнювати не мала охоти. Але потім з’явилася нагода: у зоопарку помітила скульптуру крокодила і мерщій покликала батька: «Ти директор цього крокодила?»
«У житті тато був великим гуманістом і шукав у людях насамперед добре, — каже вона. — Він любив навколишніх, і йому відповідали взаємністю. Я ще навіть не знала, що він письменник, але відчувала: він особливий і не такий, як інші. Бо бачила, як його скрізь зустрічають, шанують, люблять. Спершу вважала, що так ставляться до всіх просто добрих людей, а потім уже зрозуміла, в чому його особливість і навіть унікальність: непересічний талант, який належно оцінили читачі».
Велике, як відомо, бачиться на відстані, і за ці майже 30 років, відколи не стало автора улюблених книжок, його полюбили ще дужче. «Люди скучили за добром, а тато просто випромінював добро, тому його скрізь пам’ятають і люблять», — каже Кетеван. Безперечно, у Грузії на належному рівні відзначають 85-річчя улюбленого письменника: перевидають його твори, готують театральні вистави, відбуваються творчі вечори. А ще, розповідають рідні, на домашню адресу досі надходять листи, в яких респонденти щиро дякують за творчість. До речі, такі послання надходять також і з України, де свого часу бував Нодар Думбадзе. А переклад своїх творів, який зробив Олекса Синиченко, за словами Нанулі, він вважав одним із найкращих. Зрозуміло, сам перекладач свого часу неодноразово бував у тбіліській квартирі письменника, а двотомник вибраних творів та книжка «Не бійся, мамо!» українською мовою тут на почесному місці.
…Коли у вересні 1984-го серце 56-річного письменника-гуманіста зупинилося, в жалобі була не тільки Грузія. «Уже на центральному телебаченні повідомили про його смерть, а ввечері, коли тата привезли додому, в квартирі пронизливо задзвонив телефон, — важко добираючи слова, свідчить Кетеван. — Це був довгий, тобто міжміський, дзвінок. Телефонувала жінка з Іркутська. Висловила співчуття і повідомила таке: коли по ТБ передали сумну новину, жителі однієї з вулиць їхнього міста, вивісили з вікон будинків білі прапори».
Саме так шанувальники таланту письменника віддали належне фіналу роману Нодара Думбадзе «Білі прапори» і зокрема ось цим рядкам: «Я розгорнув стяг і, здійнявши його високо вгору, подивився на нього. Над світом замайорів білосніжний прапор як символ добра, милосердя й любові. Величезний, чистий-пречистий білий прапор маяв над світом!»
ДОСЬЄ «УК»
Источник:
Грамотно и профессионально, по-деловому, без пиара и заносчивости, компетентно и индивидуально. Юридические услуги и результат.
...
